Стаття "ДОСУДОВЕ РОЗСЛІДУВАННЯ ВОЄННИХ ЗЛОЧИНІВ"

Олексій Кравчук
суддя Вищого антикорупційного суду
д.ю.н., доцент
 

Марина Бондаренко
суддя Дарницького районного суду м. Києва
к.ю.н.
                                                  
 
 
Наразі ми перебуваємо у воєнному стані, що був введений указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022.
Цього дня о 5-ій ранку кардинально змінилося наше життя, причому в усіх сферах.
Саме під час збройних конфліктів починає діяти міжнародне гуманітарне право (або право війни, право військових конфліктів), яке водночас є незастосовним у мирний час. Основними завданнями цієї галузі міжнародного публічного права є захист цивільних осіб та тих, хто припинив брати участь у збройних діях (поранених та позбавлених волі осіб), а також регулювання засобів і методів ведення війни.
У свою чергу, свідоме грубе порушення законів та звичаїв війни йменується воєнними злочинами.
Досудове розслідування таких злочинів здійснюється в загальному порядку, хоча може мати певні особливості. Слідчі дії та заходи забезпечення кримінального провадження мають деякі особливості їх санкціонування та проведення, з огляду на воєнний стан та особливості вчинюваних злочинів.
Однією з таких особливостей – є потреба у фіксуванні доказів не лише в межах національного провадження, але і з огляду на можливе подальше використання їх у міжнародних судових установах. Звісно, не кожен зібраний слідчим доказ буде використаний у міжнародній судовій установі, але це слід мати на увазі.
На ці та інші особливості звернемо увагу в статті.
 
Воєнні злочини згідно з КК
Кримінальний кодекс України (далі – КК) передбачає ряд складів кримінальних правопорушень, якими встановлено відповідальність за так звані «воєнні злочини». Цих складів доволі багато. Серед основних, придатних до застосування – передбачений ст. 438 КК «Порушення законів та звичаїв війни».
Останніми днями від початку збройної агресії зі сторони РФ, як видно з повідомлень ЗМІ, з офіційних вебсайтів органів досудового розслідування, почастішали повідомлення про підозру, внесення відомостей до ЄРДР саме за вчинення цього кримінального правопорушення.
За об’єктивної сторони цього злочину, то він може бути вчинений у формі:
– жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним населенням,
– вигнання цивільного населення для примусових робіт,
– розграбування національних цінностей на окупованій території,
– застосування засобів ведення війни, заборонених міжнародним правом,
– інші порушення законів та звичаїв війни, що передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України,
– а також відання наказу про вчинення таких дій.
Злочин є особливо тяжким, оскільки за нього передбачено покарання від восьми до дванадцяти років.
За наявності до цих дій ознаки, яка кваліфікує злочин, – поєднання з умисним вбивством, покарання встановлено у межах від десяти до п’ятнадцяти років.
Як бачимо, диспозиція статті передбачає доволі широку альтернативність кримінально каранних дій.
Не будемо водночас вдаватись у дискусію щодо проблеми бланкетності норм у КК, необхідності зменшення їх кількості, загалом погоджуючись із думкою, що повністю їх уникнути ніколи не вдасться, прикладом цьому є і проєкт нового КК.
Стаття 438 КК – яскравий приклад бланктеної диспозиції, що містить пряму відсилку у формі вказівки на міжнародне право та звичаї.
Джерелами МГП виступають Женевські конвенції від 12 серпня 1949 року: (І) про поліпшення долі поранених та хворих в регулярних арміях, (ІІ) про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, потерпілих корабельну аварію, зі складу озброєних сил на морі, (ІІІ) про поводження з військовополоненими, (ІV) про захист цивільного населення під час війни, та Додаткові протоколи до них: (І) стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, (ІІ) стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру, (ІІІ) про введення додаткової відмітної емблеми у вигляді Червоного Хреста і Червоного Півмісяця.
Слід зауважити, що Конвенції підписані та ратифіковані Україною, а отже є частиною права нашої країни, а тому обов’язкові до виконання.
До джерел МГП відносять і звичаєві норми, як запобіжник того, що одна з держав може не бути учасником цих Конвенцій, або коли у конфлікті можуть брати участь збройні сили, що діють під егідою організації, яка формально не є учасником договорів з МГП (напр., ОДКБ).
Також джерелами МГП є судові рішення, а саме вироки Трибуналів (Нюрнберзький, МКТЮ), актуальним і корисним для практиків лишається рішення МКТЮ у справі Душко Тадіча як щодо ознак кваліфікації воєнних злочинів, так і термінології.
 
Отже, звернення до цих міжнародно-правових актів й інших джерел права війни як органом досудового розслідування, так і судом, в разі кваліфікації дій за означеною статтею КК, є неминучим.
Повертаючись до об’єктивної сторони злочину за ст. 438 КК, то жорстоке поводження із військовополоненими – є порушенням ІІІ Женевської конвенції (варто врахувати положення статей 13, 17, 130).
Щодо захисту цивільного населення під час збройного конфлікту, то серйозні порушення стосовно цивільного населення містяться у ст. 147 IV Женевської конвенції: умисне вбивство, тортури або нелюдяне поводження, зокрема біологічні експерименти, які умисно спричинять великі страждання чи серйозні травми тілу чи здоров’ю, нелегальне ув’язнення особи, що перебуває під захистом, примушення особи, що перебуває під захистом, служити в збройних силах ворожої держави, або умисне відбирання в особи, що перебуває під захистом, прав на справедливий і офіційний судовий процес, рекомендований цією Конвенцією, захоплення полонених і широкомасштабне руйнування і привласнення власності, не виправдане воєнною необхідністю, і здійснюване незаконним чином і безцільно. Варто врахувати й положення статей 31, 32, 33 цієї Конвенції.
 Щодо застосування засобів ведення війни, заборонених міжнародним правом, то це може бути порушенням: Женевського протоколу про заборону застосування на війні задушливих, отруйних та інших подібних газів і рідин та бактеріологічних засобів, Гаазької декларації про заборону застосу­вання куль, що легко сплющуються і розвертаються у тілі людини, Гаазької конвенції про встановлення підводних мін, що автоматично вибухають від доторку, Конвенції про заборону розробки, виробництва і нагромадження запасів бактеріологічної (біоло­гічної) і токсинної зброї та про їх знищення, Конвенції про заборону воєнного або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище, Конвенції про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що заподіюють надмірні пошкодження або мають невибіркову дію і Додаткового протоколу ІV про засліплюючу лазерну зброю, Конвенції про заборону розробки, виробництва, накопичення, застосування хімічної зброї та про її знищення, Конвенції про заборону застосування, накопичення запасів, виробництва і передачі протипіхотних мін та про їхнє знищен­ня тощо.
Щодо інших порушень законів та звичаїв війни, то за положеннями ч. 3, 4 ст. 85 ДП І до Женевських конвенцій від 12.08.1949 можуть мати місце такі порушення, коли вони вчиняються умисно і є причиною смерті або серйозного тілесного пошкодження чи шкоди здоров’ю: a) перетворення цивільного населення або  окремих  цивільних осіб на об’єкт нападу; b) вчинення нападу невибіркового  характеру,  що торкається цивільного населення або цивільних об’єктів, коли відомо, що такий напад  стане  причиною  надмірних  втрат  життя,  поранень   серед цивільного населення або завдасть шкоди цивільним об’єктам; c) вчинення  нападу  на  установки  або  споруди,  що містять небезпечні сили,  коли  відомо,  що  такий  напад  стане  причиною надмірних  втрат  життя,  поранень  серед цивільного населення або завдасть шкоди цивільним об’єктам; d) перетворення необоронних місцевостей і нейтральних зон на об’єкт нападу; e) вчинення нападу на особу,  коли відомо,  що вона припинила брати участь у воєнних діях; f) віроломне використання розпізнавальної емблеми Червоного Хреста,  Червоного Півмісяця або Червоного Лева  і  Сонця,  або  інших  захисних  знаків,  визнаних Конвенціями і цим Протоколом. До них також відносять: a) переміщення окупуючою державою частини її власного цивільного населення на окуповану нею територію або депортація чи переміщення всього або  частини населення окупованої території у межах цієї  території  чи  за  її  межі; b) невиправдана затримка репатріації військовополонених або цивільних осіб; c) застосування  практики  апартеїду інших негуманних і принижуючих дій, заснованих на расовій дискримінації, які зневажають гідність особи; d) перетворення ясно розпізнаних історичних пам’яток, творів мистецтва або місць відправлення культу, які є  культурною або духовною спадщиною народів і яким спеціальною угодою, укладеною, наприклад, у рамках компетентної організації, надається особливий захист на об’єкт нападу, внаслідок чого вони зазнають великих руйнувань, і коли такі  історичні  пам'ятки,  твори мистецтва  та  місця  відправлення культу не розміщені поблизу воєнних об’єктів; e) позбавлення особи, яка користується захистом Конвенцій, права на  неупереджене  й нормальне судочинство.
Чому ми звернули увагу на певні положення цих міжнародно-правових актів? Бо є необхідним у повідомленні про підозру, надалі в обвинувальному акті, яким завершується висунення обвинувачення, чітко й правильно вказувати статті та назви міжнародно-правових актів, положення яких були порушені, а не лише норму національного кримінального закону.
До воєнних злочинів не застосовуються строки давності притягнення до кримінальної відповідальності (див. також Європейська конвенція про незастосування строків давності до злочинів проти людяності та воєнних злочинів від 25.01.1974, підписана та ратифікована Україною).
Воєнні злочини належать до юрисдикції Міжнародного кримінального суду.
При цьому до цих злочинів може також застосовуватись універсальна юрисдикція в інших країнах.
Про створення спеціального трибуналу з розгляду справи про злочин російської агресії проти України – вже було анонсовано МЗС України, що підтримало ініціативу міжнародного наукового юридичного співтовариства.
Окрім цього, є важливим, що прокурор МКС особисто ініціював розслідування щодо вторгнення РФ в Україну, а отже досудове розслідування у воєнних злочинах має бути проведено не лише у чіткій відповідності із національним кримінальним процесуальним законом, з дотриманням норм матеріального права, а й результати його можуть слугувати доказовою базою на міжнародній арені у подальшому.
 
Хто має право розслідувати
Згідно ст. 216 КПК розслідування злочинів, передбачених ст. 436, 437-447 КК належить до компетенції органів безпеки, тобто здійснюється слідчими СБУ. В певних випадках (за суб’єктним складом) такі злочини можуть розслідуватися ДБР.
Якщо під час розслідування виявляється, що частина пов’язаних злочинів підслідна СБУ, а частина – Національній поліції або іншому органу досудового розслідування, підслідність визначає прокурор (ч. 10 ст. 216 КПК).
 
Особливості внесення в ЄРДР
Відомості про воєнні злочини до ЄРДР вносяться в загальному порядку. Водночас, до ст. 615 КПК Законом № 2111-ІХ унесено зміни, і в п. 1 ч. 1  наразі передбачено, що в разі відсутності технічної можливості доступу до ЄРДР, рішення про початок досудового розслідування приймається слідчим або прокурором, про що виноситься постанова. Відомості, що підлягають унесенню до ЄРДР, вносяться до нього за першої можливості. Ще до опублікування Закону № 2111-ІХ Верховний Суд в інформаційному листі від 03.03.2022 № 1/0/2-22 наголошував на можливості винесення подібної постанови. ВС вказував, що в разі неможливості формування витягу із ЄРДР, інформація про реєстрацію кримінального правопорушення та початок досудового розслідування може бути підтверджена мотивованою постановою органу досудового розслідування (тобто слідчого) про початок досудового розслідування, яка має містити всі відомості, визначені ст. 214 КПК (йдеться про ч. 5 ст. 214 КПК). Вочевидь, в такій постанові слід вказати на неможливість внесення інформації до ЄРДР. Зауважимо, що цей виняток стосується всіх злочинів, а не лише воєнних.
У разі виявлення під час досудового розслідування певного злочину доказів учинення іншого злочину, слідчий, прокурор повинен зареєструвати новий злочин в ЄРДР, виділити відповідні матеріали та розслідувати його окремо, або винести постанову про об’єднання кримінальних проваджень.
 
Розширені права прокурора
Згідно з новою редакцією ст. 615 КПК, при розслідуванні воєнних злочинів під час воєнного стану керівник органу прокуратури може санкціонувати: ТДРД, обшук та НСРД, накласти арешт на майно, продовжити строк досудового розслідування, санкціонувати одержання зразків для експертизи, привід або надати дозвіл на затримання з метою приводу, в разі неможливості виконання у встановлені законом строки слідчим суддею повноважень. Звертаємо увагу, що діють ті ж самі правила, що і при наданні відповідних дозволів слідчим суддею. Тобто, керівник органу прокуратури має перевірити відповідні обставини й зазначити про це в постанові про санкціонування таких заходів. Зокрема, для ТДРД – це ч. 3-6 ст. 132, ч. 5 ст. 163 КПК, для обшуку – ч. 5 ст. 234 КПК, для НСРД – ч. 3 ст. 248 КПК, для накладення арешту – ст. 173 КПК. Наголосимо, що, в порівнянні з редакцією ст.615 КПК, яка діяла до 07.03.2022, нинішня редакція надає такі розширені повноваження не “відповідному прокурору”, а “керівнику відповідного органу прокуратури” [1].
 
Допит свідків і потерпілих
Допит свідків і потерпілих здійснюється за КПК України (ст. 224). Якщо є підстави вважати, що протокол допиту буде використано в МКС, необхідно зважати також на особливості, передбачені Правилами доказування в МКС[2].
Так згідно з Правилом 111 МКС, допитувана особа має бути повідомлена про права, передбачені ст. 55 Римського Статуту (право не свідчити проти себе, право не піддаватися примусу і право на допит мовою, яку особа розуміє). Щодо допиту підозрюваного (за злочином, підсудним МКС) ст. 55 Римського Статуту[3] встановлює дещо ширший перелік прав, про які слід його повідомити.
Щодо свідка, то по суті його права і обов’язки, передбачені ст. 66 КПК, охоплюють установлені в ст. 55 Римського Статуту, крім одного – право  не піддаватися примусу. Тож варто роз’яснювати це право при допиті свідка.
Щодо допиту потерпілого, нагадуємо, що потерпілий має право, але не зобов’язаний давати показання за ст. 56-57 КПК. При допиті потерпілого йому також слід роз’яснювати права, передбачені ст. 55 Римського Статуту.
Протокол допиту згідно з Правилом 111 повинен бути підписаний особою, що проводить допит, особою, що допитується, за наявності адвоката – таким адвокатом, а також прокурором або суддею, якщо це передбачено і допит проводився в їх присутності. Мають бути вказано дату, час, місце та всі присутні особи. Це цілком відповідає вимогам, встановленим для протоколу за ст. 104 КПК.
Не зайвим буде при допиті потерпілого запитати згоду на використання показань потерпілого в міжнародних судових інстанціях. Потерпілий може надати таку згоду на використання всіх показань або дозволити їх використання без зазначення його персональних даних.
 
Допит у судовому засіданні (у присутності слідчого судді)
Згадаємо про передбачену ст. 225 КПК, але таку, що використовувалася дуже рідко, процедуру допиту свідка в присутності слідчого судді.
У «фактових» провадженнях допит свідка без представника сторони захисту (якої на момент досудового розслідування немає, адже нікому про підозру не повідомлено) за національним законодавством, як правило, перешкоджає використанню цього доказу в суді, через принцип безпосередності.
Однак, цілком очевидно, що в умовах воєнного стану умови для такого допиту «існування небезпеки для життя і здоров’я свідка чи потерпілого» присутні. Тому якщо показання, надані свідком чи потерпілим, є вкрай важливими, прокурору слід розглянути питання про ініціювання допиту свідка в судовому засіданні. Правила допиту свідка, потерпілого в судовому засіданні за ст. 225 КПК відповідають правилам його допиту під час судового розгляду (ст. 352-353 КПК). Слід зважати на відмінність у статусі свідка й потерпілого, а також додатково повідомляти допитуваних осіб про права, передбачені ст. 55 Римського статуту.
 
Допит у режимі відеоконференції
Нагадаємо про ще один, достатньо рідко використовуваний, спосіб допиту – через відеоконференцзв’язок (ст. 232 КПК). Такий допит допускається в разі неможливості безпосередньої участі певних осіб у досудовому провадженні за станом здоров’я або з інших поважних причин. В умовах воєнного часу доступ до свідків і потерпілих може бути обмежений. На практиці, як правило, використовується допит віддалених свідків, потерпілих не в відеоконференції, а шляхом надання доручення слідчому чи оперативному працівнику, розташованому ближче до свідка, який безпосередньо допитує свідка і складає про це протокол (з можливою відеофіксацією). Для допиту у відеоконференції за ч. 6 ст. 232 КПК також передбачена процедура надання постановою слідчого або прокурора доручення щодо вручення пам’ятки про права і обов’язки, та встановлення особи свідка. В умовах воєнного часу доступ до свідків може бути значно утруднений. Тому в окремих випадках слідчому, прокурору може бути доцільним встановлювати особу свідка іншим шляхом – наприклад шляхом пред’явлення паспорту безпосередньо в відеоконференції або через електронний цифровий підпис, та роз’яснювати права і обов’язки безпосередньо на відеозаписі. Протокол допиту слідчий, прокурор у такому випадку складатиме самостійно, із зазначенням, чому допитуваний не підписав протокол (допит в режимі ВКЗ із повним фіксуванням його на відеозапис).
Також є можливим ініціювання допиту свідка в порядку ст. 225 КПК (в судовому засіданні) із застосуванням відеоконференції з власних технічних засобів. У такому випадку також постане питання щодо встановлення особи свідка та роз’яснення йому прав і обов’язків за ст. 336 КПК. Верховний Суд в згаданому інформаційному листі від 03.03.2022 зазначає на можливості (як виняток) участі в судовому засіданні в режимі відеоконференції із застосуванням доступних технічних засобів, якщо участь з приміщення іншого суду неможлива (в місцевих судах є широка практика використання відеоконференції із застосуванням власних технічних засобів учасників). В такому випадку слід виходити з того, що особа свідка має бути чітко встановленою і не викликати сумнів.
Коли обставини, що утруднювали доступ до свідка, відпадуть, може знадобитися повторно допитати цього свідка.
 
Обшук і огляд місця події
Докази воєнних злочинів часто містяться поза межами будівель (на вулицях) або в зруйнованих приміщеннях. КПК передбачає в ч. 1 ст. 237, що слідчий вправі проводити огляд місцевості, приміщення, речей та документів. Традиційно в національній слідчій практиці проводиться огляд місця події. Згідно з ч. 7 ст. 237 КПК при огляді слідчий, прокурор або за їх дорученням залучений спеціаліст має право проводити вимірювання, фотографування, звуко- чи відеозапис, складати плани і схеми, виготовляти графічні зображення оглянутого місця чи окремих речей, виготовляти відбитки та зліпки, оглядати і вилучати речі і документи, які мають значення для кримінального провадження.
Оскільки у розслідуванні воєнних злочинів має значення обстановка вчиненого злочину, при проведенні огляду місцевості, приміщення, місця події необхідно дуже детально проводити опис всіх виявлених важливих обставин, за можливості, фіксувати це на відео та фото.
Про проведення огляду складається протокол, який підписується всіма учасниками. Вилучені предмети упаковуються, опечатуються та підписуються учасниками огляду. Якщо проводилися фото чи відеозйомка, додатки до протоколу (фототаблиці та відеофайли) можуть виготовлюватися пізніше. Додатки підписуються особами, які склали ці додатки (ч. 3 ст. 105 КПК).
Ми не вирішуватимемо в цій статті відому дилему щодо розмежування обшуку і огляду місця події. Відповідно до практики Верховного Суду, огляд місця події у володінні особи може відбуватися і за її згодою, що не вимагає дозволу слідчого судді. Якщо ж в ході огляду місця події слідчий фактично перейшов до обшуку в житлі чи володінні особи, необхідно дотримуватись правил, установлених для санкціонування такого обшуку. Якщо він проводиться невідкладно – слід невідкладно звернутися за легалізацією такого обшуку в порядку ч. 3 ст. 233 КПК.
Необхідно також пам’ятати, що згідно з ч. 10 ст. 236 КПК обшук і огляд у житлі або володінні особи потребує залучення понятих (ч. 7 ст. 223 КПК) та обов’язково фіксується на відеозаписі. Щоправда в п. 1 ч. 1 ст. 615 КПК нині написано, що процесуальні дії фіксуються в процесуальних документах а також за допомогою технічних засобів фіксування, крім випадків, якщо фіксування з допомогою технічних засобів неможливо з технічних причин. Хоча ця нова норма розміщена в абзаці щодо неможливості доступу до ЄРДР, однак вона, вочевидь, може бути в пригоді й щодо інших випадків, коли при проведенні невідкладного обшуку немає технічної можливості провести відеозапис. В усіх випадках слід виходити з того, що відеозапис допомагає більш точно зафіксувати обставини виявлення та вилучення доказів.
 
Речові докази
Чи потрібно виносити постанову про визнання речовими доказами? Насправді, така постанова не передбачена КПК. Її використовують слідчі, зазвичай, для того, щоби окреслити перелік речей для звернення з клопотанням до слідчого судді про накладення на них арешту. Щодо звернення до слідчого судді з клопотанням про накладення арешту на речові докази, то таке звернення, на нашу думку, потрібне, якщо майно вилучено під час обшуку. Арешт є необхідним як втручання в чиєсь право власності. За воєнними злочинами значна частина доказів знаходяться на поверхні (буквально – на вулиці), не становлять нічию власність (у тому числі, це можуть бути уламки снарядів, гільзи, рештки речей, будівель тощо). Вони виявляються шляхом огляду місцевості чи місця події та фіксуються у відповідному протоколі (протокол огляду місця події). В цьому протоколі важливо детально вказати, де, коли і за яких обставин було виявлено доказ.
В подальшому, за необхідності, такі речові докази оглядаються, що оформлюється протоколом огляду (протоколом огляду речових доказів).
Виносити постанову про визнання речовими доказами необов’язково. До слідчого судді за їх арештом звертатися непотрібно.
Якщо ж речові докази вилучаються у володінні особи під час обшуку та є її власністю, після їх вилучення слідчому необхідно звернутися до слідчого судді з метою їх арешту. Постанова про визнання речовими доказами не є обов’язковою.
 
Документи
Документи – самостійне джерело доказування, поряд із речовими доказами. Слідчому необхідно фіксувати процесуальне походження виявлених документів. Документи, як і речові докази, можуть вилучатися в ході тимчасового доступу, обшуку, огляду місцевості або місця події.
Також у слідчій практиці як докази використовуються документи, надані потерпілими або свідками. В таких випадках часто про надання відповідних документів свідком або потерпілим зазначають у протоколах допиту. З огляду на принцип безпосередності сприйняття судом показань, в подальшому протокол допиту, як правило, не може бути використано як доказ в національному суді. Тому може бути доцільним, якщо свідок або потерпілий повідомили під час допиту про існування певних документів, скласти запит до них щодо надання таких документів у порядку ст. 93 КПК, та отримати від них документи в якості відповіді на запит, про що скласти відповідний документ, наприклад, супровідний лист з їх переліком за підписом потерпілого або свідка.
Вилучені документи оглядаються слідчим, що оформлюється протоколом огляду документів.
Вилучені документи не є майном, КПК не передбачає необхідності звернення до слідчого судді для накладення на них арешту. В окремих випадках (але відносно рідко) документи можуть бути речовими доказами (коли йдеться, наприклад, про підробку документів або використання підроблених документів). Лише в такому разі – для документів діють процесуальні правила, встановлені для речових доказів. Однак, у решті випадків, крім фіксування джерела походження та проведення огляду, немає потреби будь-яким іншим чином фіксувати долучення документів до кримінального провадження як доказів.
 
Відеозаписи та фотозображення
Для фіксування воєнних злочинів може бути важливим долучення до матеріалів провадження відеозаписів або фотознімків як доказів. Згідно з ч. 2 ст. 99 КПК такі докази належать до документів. Якщо відео або фото надає свідок чи потерпілий, слідчому варто учиняти так, як із іншими документами – надати запит і одержати докази у відповідь на цей запит.
У процесі доказування можуть виникати питання щодо оригінальності відповідного відео або фото. Якщо йдеться про системи відеоспостереження, може бути можливим вилучити оригінальний носій. Таке вилучення може потребувати тимчасового доступу до речей і документів або здійснюватися в ході обшуку володіння особи, огляду місцевості, приміщення чи місця події, а також особистого обшуку при затриманні.
Якщо відео зафіксовано на портативний носій, зокрема, телефон, у слідчого може не бути можливості вилучити його оригінал (вилучення телефону у свідка, потерпілого – може бути надмірним втручанням в їх право власності). Загалом, потреби в цьому немає, адже сучасні телефони часто фіксують відео та фото в захищеному режимі, тому, навіть вилучивши телефон, слідство не завжди може одержати доступ до оригіналів записів.
Незалежно від джерела походження відео або фото, слідчому в подальшому слід оглянути його (як документ), оформивши це відповідним протоколом огляду, за необхідності, за участі спеціаліста. Важливим є зафіксувати в протоколі (допиту, огляду) прив’язку й інформацію про локацію та дату, за допомогою загальноприйнятих технічних засобів – наприклад, загальнодоступної програми геолокації (Maps, Google.Maps тощо).
 
Огляд сайту
Документи, зокрема у вигляді фото або відеозапису, можуть міститися на сайтах. У разі необхідності, слідчий оглядає відповідний сайт, про що складає протокол огляду. Існує думка, що такої слідчої дії як огляд сайту не передбачено КПК. Однак КПК чітко встановлює в ст. 99, що фото і відеозаписи можуть розглядатися як документ. Тому огляд фото і відео на сайтах, як і огляд інформації, розміщеної на сайті, цілком можна вважати оглядом документів.
Проводячи огляд документів, фото і відеозаписів, розміщених на сайті, слідчий фіксує веб-адресу такого сайту та інші необхідні параметри. Як правило, такий огляд повинен проводитися за участі спеціаліста. За необхідності, здійснюється фіксування огляду технічними засобами.
 
Призначення експертизи
Навіть і тоді, коли факти воєнних злочинів виявляються неозброєним оком, експертиза у їх розслідуванні – так само важлива, як і в інших. Ті питання, за яких обов’язково призначення експертизи, – визначені в ч. 2 ст. 242 КПК. Наприклад, у разі виявлення трупа і проведення за цим фактом досудового розслідування, необхідно призначати експертизу причин смерті.
На більш пізніх етапах досудового розслідування у слідчого може виникнути потреба призначення інших видів експертиз, в т.ч. екологічної, економічної, товарознавчої, військової. Для майбутнього призначення експертиз важливим є детальне фіксування походження всіх інших доказів (речових доказів і документів, в т.ч. фото і відеозаписів), детальний опис огляду місцевості, приміщення, місця події.
 
Якщо є підозрюваний
Вище ми писали про особливості допиту свідків і потерпілих, якщо є підстави вважати, що їх показання можуть бути в подальшому використані в МКС. При допиті підозрюваного, якщо є підстави вважати, що на вчинений ним злочин поширюється юрисдикція МКС, він повідомляється про додаткові права за п. 2 ст. 55 Римського Статуту.
Особи, яких обвинувачено у вчиненні або в наказі вчинити серйозні порушення Женевської Конвенції, незалежно від їх громадянства, можуть постати перед українським судом, зокрема у питанні обрання їм запобіжного заходу слідчим суддею, про що наразі вже постановляються такі ухвали слідчими суддями в Україні (див. ст. 146 IV Женевської конвенції).
 
Якщо немає підозрюваного. Спеціальне досудове розслідування (in absentia)
Особливістю воєнних злочинів є можливість здійснення спеціального досудового розслідування і подальшого спеціального судового провадження (in absentia), дозвіл на здійснення якого надається слідчим суддею за клопотанням слідчого, прокурора (ч. 2 ст. 297-1 КПК) та головуючим суддею/колегію суддів під час судового розгляду. Питання про спеціальне досудове розслідування порушують на більш пізніх етапах, у випадку, коли слідчий і прокурор дійшли висновку про можливість повідомлення певній особі про підозру, однак вона переховується від українських органів досудового розслідування чи суду на тимчасово окупованій території України, на території держави-агресора, з метою ухилення від кримінальної відповідальності та/або оголошена у міжнародний розшук.
Спеціальне досудове розслідування, як вважається, є альтернативою зупинення кримінального провадження у випадку оголошення розшуку підозрюваного (ст. 280-281 КПК).
 
Передача обвинувального акта до суду
За наявності підозрюваного, до закінчення строків досудового розслідування прокурор повинен забезпечити складання та передати до суду обвинувальний акт. Щоправда, новою редакцією п. 3 ч. 1 ст. 615 КК (в редакції Закону Законом № 2111-ІХ) передбачено зупинення строків досудового розслідування на час воєнного стану, у разі об’єктивної неможливості звернення до суду з обвинувальним актом.
Якщо в справі здійснювалося спеціальне досудове розслідування (in absentia), воно не продовжується автоматично на час судового провадження. Передаючи обвинувальний акт до суду в цьому випадку, прокурору потрібно звертатись із клопотанням про здійснення спеціального судового провадження (ч. 3 ст. 323 КПК).
 
 
[1] Більш детально щодо змін до КПК, які набрали чинності з 8 березня 2022 р., див: Кравчук О. Кримінальне провадження в умовах воєнного стану: зміни до КПК. — bit.ly/3MNBXkH
[2] Rules of Procedure and Evidence. https://www.icc-cpi.int/Publications/Rules-of-Procedure-and-Evidence.pdf?fbclid=IwAR1L-weqjJor3qraL478HiR7HiTJGaIw-lvYRa1h0rIBWouywU5ySvHTb7I
[3] Римський статут Міжнародного кримінального суду. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_588#Text Цей документ на сьогодні не ратифікований Україною. Водночас з огляду на ініційоване прокурором МКС розслідування воєнних злочинів в Україні, врахування правил доказування МКС та відповідних положень Римського статуту є вкрай доцільним.